Пані і панове,
Для мене велика радість і честь привітати вас з нагоди Днів Львова в Києві.
Перше, що завжди помічають у Львові, – це його поліфонічність ,різноманіття, багатоскладовість.
Це правда. Львів є переплетінням асоціацій, і, напевно, немає формули, яка б могла його вичерпно описати.
Але є кілька постійних і незмінних складових, які й визначають Львів.
Львів – це українська душа й українська традиція. Це – лінія Данила. Це – лінія – Богдана. Це – лінія Пінзеля. Це – лінія Франка. Це – лінія Андрея.
Львів – це дух Європи, її образ і мислення.
Львів – це дуже неспокійне, сповнене гонору, характерне творче «я”
З покоління в покоління це «я» виражається у львів’янах
Воно – в архітектурі і стилі міста.
Його видно у стосунках Львова зі світом.
І воно відчутне у характерах тисяч людей, які колись залишили Львів, але назавжди залишилися львів’янами.
Приїзд Львова до Києва, який упродовж усіх віків був єдиною, справжньою, рідною національною столицею, – це, безумовно, зустріч рідних характерів і шанобливих друзів.
Ми б хотіли, аби усе те, що відбуватиметься на Днях Львова у столиці, не лише порадувало киян і всіх гостей, але й продемонструвало найважливіше:
Будьмо разом упевнені у собі. Ми володіємо культурою, яка викликає зачарування і захоплення. Це – результат великого таланту і великої долі нашого народу.
Ми здатні на великі успіхи – й сьогодні і на майбутнє.
Але для цього бережімо своє «я». Будьмо Україною. Будьмо Європою!
Я хочу подякувати усім нашим партнерам і організаторам : меценатам- членам Опікунськоі ради Товариства і його Голові п.Олександру Шлапаку, спосорам і медіа партнерам, керівництву і всьому колективу Мистецького Арсеналу, творчому колективу проекту : режисеру Василю Вовкуну дизайнерам Михайлу Москалю та Денису Семиног- Орлику, дизайнеру тамкерівнику рекламноі кампаніі Анні Васюник, інформаційному менеджеру Ярині Ясиневич, керівнику виконавчоі групи проету Степану Стасюку та виконавчому директору товариства Генадію Дерев’янчуку, більше , ніж 60 добровольцям – волонтерам, всім львів’
янам , які повірили в проект і приіхали презентувати Львів, пану меру Львова Андрію Садовому і міській адміністраціі Києва, секретарю Киівради Галині Герезі, голові Львівськоі ОДА Віктору Шемчуку та його команді , всім друзям Львова, які допомагали нам в організаціі проекту.
Дякую дорогим гостям, які прийшли сьогодні на нашу зустріч.
Дорогий Києве, дорога наша рідна столице, Львів вітає Тебе і дякує Тобі.
Дорога Україно, Львів є Твоєю непорушною опорою.
Запрошуємо Вас до Львова.
З пошаною
Іван Васюник

Президент України Віктор Янукович, відповідаючи на запитання членів Атлантичної Ради США в Нью-Йорку, сказав: «В Україні розмовляють не тільки українською і російською мовами. Розмовляють угорською, румунською, болгарською, грецькою(!!!), єврейсько (!!!) тощо… Україна дуже інтернаціональна держава, і сьогодні мова йде про те, щоб створити рівні умови для проживання в цій країні всіх людей, хто тут живе і має українське громадянство… Ми усвідомлюємо це і врахуємо в державній політиці. Тобто імплементація Європейської мовної хартії в Україні — це питання порядку денного. Зараз ми цим і займаємося».
Лобісти підвищення статусу російської мови в Україні до другої державної аргументують свою позицію наступним чином: «Ми робимо все за європейським зразком і виконуємо Європейську хартію регіональних мов або мов меншин».
ХАРАКТЕР ХАРТІЇ
Текст Європейської хартії регіональних мов або мов меншин мало хто читав. Що ж являє собою цей документ, який викликав багато дискусій як у політичних колах, так і в колах української інтелігенції?
П’ятого листопада 1992 року у Страсбурзі Радою Європи було ухвалено дану Хартію. Від часу прийняття Рада Європи пропонує підписати і ратифікувати її кожній державі, що входить до її складу.
Україна взяла на себе зобов’язання приєднатися до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин під час вступу до Ради Європи, що було зафіксовано у Висновку її Парламентської асамблеї № 190 від 26 вересня 1995 року. Її підписання від імені України відбулося вже 2 травня 1996 року. Незважаючи на це, процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України та українського законодавства.
Згідно з офіційними даними, розміщеними на веб-сторінці Ради Європи, на сьогоднішній день не підписали та не ратифікували Хартію такі країни: Албанія, Андорра, Бельгія, Болгарія, Естонія, Грузія, Греція, Ірландія, Латвія, Литва, Монако, Португалія, Сан-Марино, Туреччина. Підписали, але не ратифікували наступні держави: Азербайджан, Франція, Ісландія, Італія, Мальта, Молдова, РОСІЯ (у якій не один десяток мов, які потребують захисту) та Македонія.
Перш за все, аналіз автентичних текстів Європейської хартії регіональних мов або мов меншин засвідчив, що базовий термін regional or minority languages (англ.), langues regionales ou minoritaires (фр.) був неправильно перекладений українською мовою як «регіональні мови або мови меншин», оскільки був зроблений не з мови оригіналу, як це мало би бути (англійської чи французької), а з російської, що є грубим порушенням. Правильним українським відповідником є — «регіональні або міноритарні мови», а назва хартії — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов.
У головному терміні англійського тексту Хартії слово minority має значення не «меншини», а «меншості» і вживається для означення меншої кількості людей, які розмовляють тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Таким чином, слово minority заведено вживати в сенсі кількості, а не етнічної приналежності.
Як зазначено в частині 11 пояснювальної записки до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: «Хартія має на меті захищати регіональні мови або мови меншин (за офіц. перек.— регіональні або міноритарні мови) та сприяти їхньому розвитку, але це не стосується мовних меншин».
Саме тому в статті 1 Хартії, де визначено термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншин», йдеться не про мову певної національної меншини, а про мову, яка є засобом спілкування певної кількості осіб:
«…i традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави».
Правильність такого тлумачення випливає зі змісту Хартії, об’єктом якої є насамперед мови, які можуть зникнути з мовної карти Європи, що потребують підтримки та особливого захисту. Частина третя преамбули Хартії говорить:
«Держави — члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, вважаючи, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи».
Отже, об’єктом Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є збереження мов, які є під загрозою відмирання як етнокультурне явище, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних регіонах України. Звичайно, регіональна або міноритарна мова є одночасно і мовою етнічної меншини, але ці терміни не тотожні. Захист мовних прав європейських меншин регламентується іншим документом, а саме Рамковою конвенцією про захист національних меншин.
ЗАХИСТ РЕГІОНАЛЬНИХ АБО МІНОРИТАРНИХ МОВ ЧИ ПОСИЛЕННЯ ПРОРОСІЙСЬКОГО ВПЛИВУ
Важливою ознакою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є те, що вона дає можливість державам-учасницям самостійно визначати мови та режими захисту.
У статтях Хартії зафіксовано численні варіанти спеціального та особливого захисту в таких сферах, як освіта, судочинство, функціонування адміністративних органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяльність, користування культурними закладами, економічне та соціальне життя.
«Роль держав, — зазначено в пояснювальній записці до Хартії, — полягатиме не у свавільному виборі цих варіантів, а в пошуку для кожної регіональної мови або мови меншин формулювань, які найкраще відповідають стану розвитку цієї мови».
Отже, які мови Україна вирішила захищати? Чи вони відповідають духові Європейської хартії регіональних мов або мов меншин? Як відбувалася ратифікація Хартії?
Спочатку Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була ратифікована Законом України від 24 грудня 1999 року № 1350-XIV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.».
Даний закон втратив чинність у зв’язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції України згідно з рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 року № 9-рп/2000.
Після цього 12 вересня 2001 року Президент України Леонід Кучма подав до Верховної Ради України ідентичний у концептуальній хибності законопроект «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», але він не набирав достатньої кількості голосів.
Можна сказати, що процес ратифікації Європейської хартії європейської регіональних мов або мов меншин став частиною плану Російської Федерації, головна мета якої — розширити вплив російської мови в Україні. Саме тому російські ЗМІ, які були присутні в українському інформаційному просторі, одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучилися й офіційні особи. Перебуваючи в Києві, голова Держдуми РФ Г. Селезньов 16 грудня 2002 року відкрито наполягав, щоб Україна ратифікувала Хартію. Варто ще раз зазначити, що Росія це не зробила до сьогодні.
28 жовтня 2002 року Леонід Кучма знову запропонував Парламенту її ратифікувати. Під відвертим тиском 15 травня 2003 року Верховна Рада таки ухвалила Закон України № 804-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
Пункт 2 Закону передбачає надання захисту саме мовам національних меншин:
«2. Положення Хартії (994 014) застосовуються до мов таких національних меншин України…».
Це прямо суперечить меті та об’єкту самої Хартії, про що йшлося в попередньому розділі. Також про це йде мова в доповіді комітету експертів Раді Європи про застосування Хартії Україною (27.11.2008):
«62. Ратифікаційна грамота України вказує на те, що в основі підходу, обраного українськими органами влади, лежить кількісний критерій, із використанням даних перепису населення 2001 року, отже, документ охоплює лише найбільш численні національні меншини. Комітет експертів нагадує, що метою Хартії є збереження мов як засобу відображення культурного багатства і що це не стосується меншин як таких».
Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» передбачає захист мов: білоруської, болгарської, грецької (якої не існує), єврейської (хоча такої мови не існує, а є ідиш або іврит), молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Всі ці мови є офіційними, крім грецької та єврейської — яких не існує в природі, у відповідних державах і, з огляду на свій статус, мають необхідний державний захист і не перебувають під загрозою зникнення. Виняток можемо зробити хіба для білоруської, хоча вона є офіційно, але існує на межі відмирання. Також на території України немає жодних перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їхнього компактного проживання.
Гагаузька та кримськотатарська — лише ці дві мови, які Україна вирішила захищати, відповідають духу Хартії.
Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» не передбачає захисного режиму в Україні тим мовам, які насправді потребують його. Йдеться, зокрема, про мови: ідиш, караїмську, кримчацьку, ромську, урумську, асирійську та інші.
Це спричинено тим, що ратифікації Хартії Україною не передувало ретельне експертне вивчення цього документа, відповідного перекладу, глибокого аналізу мовної ситуації в Україні та фахового обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови.
Цілком очевидним є той факт, що російська мова жодним чином не потрапляє під визначення регіональної або міноритарної мови, оскільки вона використовується по всій території України в багатоманітних функціональних сферах, а не в одному географічному просторі. Таким чином — не потребує особливого захисного режиму через загрозу свого зникнення, а навпаки — у багатьох регіонах України є домінантною та навіть такою, що через своє панівне становище загрожує зникненню інших мов, включно з українською. У доповіді Комітету експертів говориться:
«60. Російська мова розглядається багатьма особами, що належать до національних меншин, та деякими етнічними українцями як рідна мова. Отже, вона не перебуває в тому же самому становищі, що й інші регіональні мови або мови меншин. Проте в ратифікаційній грамоті російська мова дорівнюється до інших мов, що не відповідає духові Хартії…».
29 серпня 2006 року МЗС України з англійської мови на українську було здійснено офіційний переклад Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, де назва її звучить — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов.
15 вересня 2008 року Президент України Віктор Ющенко подав до Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», де був офіційний переклад Хартії. Проте в законопроекті не згадується багато мов, які насправді потребують захисту, а ті мови, які помилково були туди внесені, знову повторюються. Протягом двох років цей законопроект не був включений до порядку денного Верховної Ради України, а в день своєї інавгурації Віктор Янукович відкликав його з парламенту, щоб продовжувати спекуляції на мові.
30 квітня 2010 року тодішній віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань Володимир Семиноженко провів робочу нараду з проблем реалізації державної політики щодо регіональних мов або мов меншин. Учасники наради відзначили недостатню ефективність законодавства в цій сфері, зокрема Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». За підсумками наради вирішено до кінця травня запропонувати новий законопроект про ратифікацію Хартії з її офіційним перекладом. Через два місяці В. Семиноженко був звільнений постановою Верховної Ради України, за яку проголосувала і Партія регіонів. До сьогодні рішення наради ні на йоту не було виконано.
Повертаючись до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та російської мови, звернімо увагу, що в преамбулі Хартії говориться: заходи захисту регіональних мов або мов меншин не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх. Яку ситуацію ми бачимо в Україні? За роки незалежності спостерігалося погіршення фактичного стану української мови та звуження її застосування у всіх сферах суспільного життя. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8% населення в Україні, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., стали дискримінованою національною меншиною у власній країні.
У дослідженні «Мовний баланс-2», яке вийшло 2010 року під авторством О. Медведєва, наведено наступні дані.
ПРЕСА: річний наклад газет українською — 31,8%, російською — 68,1%, річний наклад журналів українською — 10,6%, російською — 89,4% — за даними Книжкової палати (2009 р.).
КНИГОВИДАННЯ: обсяг продукції на українському ринку українською — 13%, російською — 87% (експертна оцінка Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, 2008 р.). Про який розвиток української книги можемо говорити, якщо на одну україномовну книгу припадає дев’ять російськомовних?
КІНО: мова звучання фільмів на центральних телевізійних каналах українською — 45%, російською — 55% за даними Нацради з питань телебачення та радіомовлення (2009—2010 рр.). У зв’язку з призупиненням наказу Міністерства культури і туризму України від 18 січня 2008 року «Про дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів», їхня кількість стане ще меншою.
Наведені факти говорять самі за себе: українська мова потребує захисту у своїй же країні.
Звертаючись до рекомендації комітету міністрів Ради Європи щодо застосування Європейської хартії регіональних мов або мов меншин Україною (7 липня 2010), читаємо: «…в Україні широко поширено відчуття необхідності укріпити позиції державної мови».
Досить влучно з цього приводу сказав Іван Дзюба: «Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці».
Підсумуємо все вищесказане словами Івана Франка: «Так само всі ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб’ються ніколи. Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужо дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче».

* 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено ‘Учительное євангеліє’ Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та ‘Катехизис’ Лаврентія Зизанія Тустановського.
* 1669 рік. Після Люблінської унії — гоніння на українські книги, надруковані на польській території,
* 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.
* 1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
* 1689 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том ‘Четьї-мінеї’ Дмитра Ростовського.
* 1690 рік. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги ‘Четьї-мінеї’ Данила Заточника звелено спалити.
* 1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
* 1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
* 1720 рік. Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
* 20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб – во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные.
1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
* 1724 рік. Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж ‘провину’ оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
* 1726 рік. Київський митрополит Іосиф Кроковський склав акафіст святій Варварі. Москва дозволила Лаврі друк, але з умовою його перекладу на російську мову («на великороссійское нарЂчіе»). У серпні 1726 р. розпорядження Синоду про заборону друкувати будь-яку книжку, яка раніше не друкувалася санкт-петербурзькою або московською синодальною друкарнями. Знову наказано, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські.
* 1729 рік. Наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 — 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
* 1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
* 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у
* 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви, опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
* 1755 рік. Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову ‘Четьї-мінеї’ св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
* 1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
* 1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
* 1765 рік. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
* 1766 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні
1769 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
* 1782 рік. Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
* 1784 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
* 1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
* 1786 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано Порівняльний словник усіх мов, у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
* 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.
* 1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства.
* 1853 рік. Покалічено видання Літопису Грабянки.
* 1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу Основа.
* 1863 рік. Валуєвський циркуляр: ‘Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії’.
1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Хе*рсонської та Чернігівської губерній.
* 1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
* 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню Дощик французькою мовою.
* 1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
* 1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
* 1888 рік. Указ Олександра ІІІ ‘Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами’.
* 1889 рік. У Києві, на археологічному з’їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
* 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
* 1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.
* 1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.
* 1903 рік. На відкритті пам’ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
* 1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
* 1906 і 1907 рік. Закриття Просвіти в Одесі та Миколаєві.
* 1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
* 1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
* 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.
* 1919 рік. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — триста тисяч.
* 1921—1923 роки. Голод в Україні.
* 1922 рік. Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
* 1929 рік. Арешт українських науковців та духовенства — заміщення їх російськомовними.
* 1932 рік. Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди ‘світового співтовариства’, акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
* 1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
* 1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов’язкове вивчення в школах республіки російської мови.
* 1939 рік. Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
* 1940 рік. Депортація населення Галичини у Сибір.
* 1946 рік. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод в Україні.
* 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
* 1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з’їзді партії. На цілину — в Казахстан та Сибір — вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
* 1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
* 1961 рік. ХХІІ з’їзд КПРС — нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
1979 рік. Ташкентська конференція — Російська мова — мова дружби народів.
* 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.
* 1989 рік. Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
* 1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.
* 1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній Україні.
* 1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.”
* 2012 рік. Київ. Закон Колесніченка-Кідалова про регіональні мови в Україні (дозволяє витісняти українську з більшості сфер життя)